Tags: Соуренж

Рахманські сакральні тексти велесовицею

Полеміка довкола Велесової книги, суперечка що до її історичної цінності та автентичності, так би і залишилась справою прихильників книги, як і противників такої з табору академічної науки, якби не оприлюднені знахідки металевих речей з велесовичними написами періоду кінця 1 тис. до н. е. - середини 1 тис. н. е. То про що ж говорять знайдені велесовичні написи?



Нещодавно у інтернеті з'явились фотографії сімейних реліквій - металевих речей слов’янського періоду, на яких велесовицею, методом "скоропису", характерним для дощечок Велесової книги, вертикальною в'яззю, вирізано назву древньослов’янської держави - РОСЬ ( http://horber.livejournal.com/1555.html ). Дослідники вважають, що наявність таких артефактів - це прямий доказ існування давньої Роської держави в центральному слов’янському, Вісло-Дніпровському, регіоні.



В публікаціях з цього приводу відмічаються і особливості зазначеного письма, велесовиці, які перетворюють його на сакральне письмо. Найважливішим у цьому випадку є виконання двох головних правил:

- окремому звуку повинна відповідати тільки одна окрема буква (знак)!
- окремій букві (знаку) повинен відповідати тільки один єдиний звук!


Звідси, головною ознакою сакральності письма, була і є однозначність передачі буквено-звукової інформації. У велесовиці, роській азбуці, як і нині в українській мові, звуки та букви чітко прив'язані один до одного, виходячи з умови виконання головного принципу - як пишеться, так і говориться.
Саме це дозволяло давнім слов’янам-росам та їх духовним Отцям, Рахманам і волхвам, тисячоліттями користуватися унікальною велесовичною абеткою для сакрального кодування священних текстів, для словотворення, для складання особливих слів-абревіатур з глибоким духовним змістом, об’єднуючи перші букви застосованих слів.
Принципи сакрального письма добре ілюструє сакральний надпис на пластині у вигляді кільця, що віднайдено десь у Волинському регіоні, на якому велесовична абревіатура звучить так - *СВРГІЄОЦЬ*.
На думку фахівців, роською, нині українською мовою, вислів мав звучати - *СВАРОГ І Є ОТЕЦЬ* (на русском - *СВАРОГ И ЕСТЬ ОТЕЦ*). При цьому слова СВАРОГ і ОТЕЦЬ теж абревіатури з глибоким духовним змістом.



Надпис на кільці чітко витримує основні принципи сакрального письма і показує, якою була велесовична буква «О» у давнину і якою вона залишалася аж до моменту формування візантійськими монахами у 9 ст. н. е. складної, а тому не сакральної, кирилиці.
У новотворі древньому знаку штучно "розширили" діапазон звучання, аж до трьох звуків, "О", "ОУК", "У", та почали нав'язувати таке трактування букви усім мешканцям регіону, слов'янам та не слов’янам!
На просторах Верхнього Поволжя у 15-16 столітті, у кириличній версії, став домінувати звук «У». Тому напис РОСЬ звучала там виключно як РУСЬ, втрачаючи при цьому закладений у неї сакральний зміст.
Сказаному є і інше підтвердження.
Однозначність звучання велесовичної букви «О», овального знаку з двома лініями зверху, стає зрозумілою при вивченні ще одного давнього велесовичного напису на пластині складної форми, яка, на думку дослідників, являється символом Трояні та знаком міста Соуренж (Суренж).
На цій пластині, зверху, над зображенням трьох плодів, розміщено напис СОУРЄНЖ - абревіатура, де поряд стоять велесовичні букви «О» та «У».



Зважаючи на сакральність велесовиці стає вповні очевидним, який саме з двох знаків у абетці відтворював звук «О», а який «У». Зрозумілим стає і те, що буква «О» у велесовиці не може бути ні дивним «ОУК-ом» ні буквою «У».

Чотири фотографії давніх сімейних реліквій, які, останнім часом з'явилися у інтернеті, лишень підтверджують висновки дослідників.
Розміщені на них написи підтверджують висновок, що буква «О» (у давній велесовиці це овал з двома рисками до верху) вимовлялася тільки як звук «О». І ніяких інших прочитань у минулому існувати не могло!

Тому варто прокоментувати і нові цікаві фото та спробувати розшифрувати велесовичні, або роські написи, які розміщені на артефактах, що належать, ймовірно, до кінця 1 тис. до н. е. - середини 1 тис. н. е.
На першому фото бачимо щиток-пластину, на якій вирізьблено текст у вигляді двох велесовичних абревіатур, які звучать так - СВРГІЄОЦЬ і СОУРЄНЖ. Справа і зліва від текстів відтворені сварги, а під текстом подано рівнораменний хрест з округлими заглибленнями на кінцях.
Над текстом прорізні два отвори, ймовірно для кріплення пластини.



Текст, за типологією знаків, абсолютно ідентичний велесовичним текстам артефактів оприлюднених у інтернеті раніше.
Схоже текст вирізався штихелем, хоча можливі й інші техніки різьби. За оцінками спеціалістів предметам з такими надписами не менше 2,3-1,5 тис. років, що може вказувати на їхню унікальність для слов’янського світу!
Адже вони очевидні приклади докириличного письма, яке мале ходження тисячоліттями до початку нової ери!
Особливістю написів на цьому щитку є те, що дві сакральні абревіатури, які зустрічались раніше окремо, СВРГІЄОЦЬ і СОУРЄНЖ, розміщені поруч, на одному предметі. Це вказує на їх глибинний сакральний зв'язок.

Виходячи з розшифрування першої абревіатури, яка звучить як СВАРОГ І Є ОТЕЦЬ, дослідники переконані у наступному роському та українському прочитанні наступної абревіатури: СОУРЄНЖ - СВЯТІСТЬ ОТЦЯ У РІВНЯХ Є НАРОДУ ЖИВОГО (на русском – СВЯТОСТЬ ОТЦА В УРОВНЯХ ЕСТЬ НАРОДА ЖИВОГО).
Тобто, перший напис розкриває нам ім’я Отця росів - Сварог!
У той же час наступний напис констатує - святість Отця знаходиться у духовних рівнях живого народу (живого - тобто того, який отримує від Отця Живу, енергію та поля життя!). Звідси, народ який шаную Праву - живий народ!
Такі висновки підкріплює і друге фото іншої сімейної реліквії.



На пластині, майже трикутної форми, де у верхній частині розташовані отвори для кріплення, вирізані три сакральні фрази у обрамленні, у вигляді прорізаних хвилеподібних дуг. За змістом фрази-абревіатури перегукуються з раніше розшифрованими написами, хоча мають деякі відмінності.
Весь текст звучить так - СЄБОГЪ СВАРОГЪ ІЄОТЄЦЬНАШЪ.
На роській та українській мові це може означати наступне: СЕ БОГ СВАРОГ І Є ОТЕЦЬ НАШ (на русском – ЭТО БОГ СВАРОГ И ЕСТЬ ОТЕЦ НАШ).

Проте це не повне пояснення.
Текст має свої особливості - кожний рядок у ньому завершується твердим знаком (велесовичний твердий знак в українській мові нині позначається апострофом).
На думку дослідників - твердий знак (Ъ) у велесовиці не буква. Він елемент, який вказує на приналежність до найвищих духовних рівнів Прави. Він графічна мітка для вищих духовних категорій, застосування якої у змісті слова строго регламентувалося законами Прави і власне Рахманами та волхвами.
Тобто перед нами символ вищого ступеню духовного наповнення, духовної святості (Ъ), використання якого потрібно заслужити.
Але найцікавіший напис розташований на третій пластині, яка має складний та багатий рисунок.



На ній вирізані вже знайомі абревіатури. Проте є певні значні відмінності. Так напис на пластині говорить про найважливіше для людей - про те, що Сварог є Творцем (Всесвіту, Світлого Ірію, Прави, Нави, Яви і т. п.).
Текст складений у вигляді двох рядків і оконтурений складним плетеним рисунком знизу і тисненими на металі дугами зверху.
Він констатує: СЄБОГЪСВАРЪГЪ ІЄТВАРИЦЬАРТА.
Роською та українською мовами повний текст може звучати так - СЕ БОГ СВАРОГ І Є ТВОРИ(Е)ЦЬ АРТА (на русском – ЭТО БОГ СВАРОГ И ЕСТЬ ТВОРЕЦ АРТА).
Але не тільки констатація головного, що Сварог і є Творець, відрізняє третю пластину від попередніх. На пластині присутнє ще одне важливе слово - АРТА.

Дослідники вважають, що АРТА - це місто попередник столиці давньослов'янської держави, Соуренжа.
Арта теж була столицею, але ще більш давнього утворення - держави Артанії, ймовірно, у ІІ - І тис. до н. е. Вона впала після облоги та руйнування готами у 6 ст. до н. е.
Проте і це не вся інформація.
Дослідники стверджують, що слово АРТА – теж сакральна абревіатура, яка роською та українською мовами має наступний зміст - АТМАН (дух) РІВНЯ ТВОРЦЯ АТМАНУ (духу) (на русском - ДУХ УРОВНЕЙ ТВОРЦА ДУХА).
Підтвердженням важливості значення поняття АРТА є четвертое фото з наступною роською реліквією. Це круглий оберіг з вирізаним на ньому словом АРТА.



Які ж висновки можна зробити на основі побаченого? Про що говорять фото цікавих сімейних реліквій?

Говорять вони про наступне:
1. Про існування у центральному слов’янському регіоні пласту найдавнішої слов'янської, рахмано-волхвської, православної культури, знищеної новими цивілізаціями - особливого духовного співтовариства, яке постало за багато тисячоліть до формування існуючих світових релігій;
2. Про існування давньої слов'янської писемності, яка мала усі ознаки сакральності та абревіатурності та впливала на слов'янську духовність і світобачення, застосовувалась у найдавніших слов’янських державах за багато тисячоліть до появи візантійської кирилиці, була інструментом у формуванні сакральних понять та слів слов'янськими Отцями - Рахманами і волхвами;
3. Про високі технологічні досягнення слов'ян у роботі з металами, культуру обробки виробів з металу, ювелірну майстерність слов’янських майстрів, які вирізьблювали тексти на невеликих за розмірами пластинах та оберегах;
4. Про існування давніх слов'янських держав і союзів за тисячі років до нашої ери, що зростали на духовних принципах і законах Прави, Яви, Нави, та будувались зусиллями духовних слов’янських учителів - Рахманів та волхвів.

І на останок...
Велика дяка тим хранителям унікального спадку, які не зважаючи на бурхливу тисячолітню війну з усім слов’янським та давнім православним, на вимушену зупинку у 17-18 століттях діяльності рахмано-волхвівської системи, захистили рахманські реліквії великих прадідів та надали фото сімейних реліквій для широкого наукового аналізу та вивчення!


* * *
По матеріалам з інтернету
Переклад з сторінки -
http://sviatoiar.livejournal.com/

Давньоруські літописи – це фальшивки 15-16 століть!

Засадничими документами у питанні вивчення давньослов'янської історії до нині є так звані давньоруські літописи. У царські часи їм присвоїли загальновизнані нині назви, а саме: «Повість врем’яних літ», «Літопис Київський», «Літопис Галицько-Волинський».

У 18-19 столітті ці літописи були об'єднані в певне зведення (зібрання творів) з досить гучною назвою - «Літопис руський» («Летопись русская»).

Фото 1. Лаврентієвский літопис – одне з давньоруських літописних зведень



Своїми текстами літописи торкались давньослов'янських часів (до 10 ст. н. е.), періоду Київської Русі (10-11 ст. н. е.), часів так званої феодальної роздробленості (11-13 ст. н. е.), пори утворення Галицько-Волинської держави на Прикарпатті та Західній Волині (13 ст. н. е.).

Можна було б щиро порадіти появі важливих знахідок давніх історичних джерел, які розкривають глибини слов'янського минулого, якби не одна дивна обставина.

Виявилося, що оригіналів літописів 11-13 століть за останні п'ятсот років так ніхто і не бачив, а тексти літописів лишень відтворені якимись «достовірними» кирилличными копіями 15-16 століть, виготовленними у далеких монастирях на північ від Москви у часи Золотої Орди!

При цьому, власники копій клятвенно завіряють читачів, що тексти чітко відповідають давнім оригіналам, хоча ці оригінали, з невідомих причин, чомусь не збереглися! Бо з тих часів ніхто не бачив і шматочка найдавніших їх текстів!

Звідси виникають шокуючі запитання.

А чи дійсно існували давньоруські кириличні літописи 11-13 століть?!

І чи варто сліпо довіряти сумнівним московським кириличним копіям 15-16 століть?!


Адже вони написані далеко від слов’янських територій, на землях Золотої Орди, після кривавого піднесення Москви над сусідніми князівствами, у часи «збирання» нею навколишніх земель?

Фото 2. Московське князівство - улус Золотої Орди у 14-15 століттях



Виконаний ще у 20 столітті аналіз московських кириличних літописів 15-16 століть виявив у них чіткі сліди компілятивності, різних вставок, ознаки обробки історичного матеріалу та численних правок.

Вже тоді було ясно, що виконавці моськовських копій підганяли викладення матеріалу під чийсь задум, вибудовуючи перебрану інформацію у потрібну їм конструкцію, виявляючи, у такий спосіб, свої піззнання наслідків описаних подій.

Крім того, усілякі запевнення, що копії, начебто, «повністю відповідають оригіналам» Нестора та Сильвестра, інших невідомих слов’янських авторів 11-13 століть (тобто первісним літописам), виглядають дуже дивними. Бо досі не знайдено жодного зразка літописів Нестора та Сильвестра.

Природньо, що постає і чергове запитання.

А якою азбукою писали Нестор, Сильвестр і інші автори оригінальних літописів 11-13 століть?

Є надто великі сумніви у тому, що вони користувалися кирилицею, азбукою далекою від сакральності та слов'янського світогляду ( http://sviatoiar.uamodna.com/articles/slovyansjka-istoriya-zagublene-mynule/ ).

Знахідки артефактів з давніми докириличними (велесовичними) написами вказують на те, що у 11-13 століттях, як і у ранні слов'янські часи, сакральним письмом у слов'ян була велесовиця.

Саме вона міцно тримала сакральні вимоги до духовного письма: один звук – одна буква; одна буква – один звук; як пишеться так і говориться!

Фото 3. Давньослов'янський кільце з велесовичним написом СВРГІЄОЦЬ (Сварог і є Отець)



В 11-13 століттях велесовиця була важливим інструментом у православних духівників, у колах рахманів та волхвів, які шанували багатотисячолітній православний світогляд і служили державі Рось і Трояні.

Саме зусиллями старотців-рахманів, стараннями Роської Трояні, у 12 столітті, з Києва, було випроваджено авторитарних Рюриковичів, які надалі стали на шлях кривавої помсти Роській державі та місту Києву.

Згадайте жорстоке руйнування роського міста Андрієм Боголюбським у 1169 році та масове вбивство його мешканців!

Крім того, кирилиця, як продукт штучний і не слов'янський (його сформували у 9 столітті Кирило та Мефодій за вказівкою візантійського імператора Михайла III), для письма сакрального є конструкцією химерною та складною і позбавленою сакральності!

Кирилиця дивувала нагромадженням знаків, у деяких варіантах до 54(!), схожістю звучання багатьох букв, що дуже ускладнювало відтворення простого і логічного слов'янського звукового ряду.

Одному звуку у ній могло відповідати до 4-5 знаків(!).
Так звук «о» відтворювався буквами «он, оук, ота, ом, одь», а звук «у» - буквами «ук, оук, іжиця» та іншими.

До того ж у кирилицю були привнесені букви, які не мали звукових відповідностей у давньослов'янській мові. Серед таких - літери «псі, йота, едо, ета, ень» та інші. Складними виявилися правила користання буквами і звуками.

Але особлива роль у історичній перспективі належала кириличній букві «оук».

Кириличний «оук» копіював зображення велесовичного «о», як овалу з двома лініями догори, проте діапазоном свого звучання вводив читача у суцільну оману.

На відміну від велесовиці, де буква чітко читалась як «о», кириличний «оук», звучав по різному, як «у», «оук» та «о», що дозволяло нащадкам авторитарних Рюриковичів трактувати назву загальнослов'янської держави Рось (навіть у велесовичних документах) на свій лад, уже як Русь (!?).

Фото 4. Пластина, ймовірно 3-2 ст. до н. е., з сакральним написом СОУРЕНЖ, де поряд стоять велесовичні букви «о» та «у»



Важливо також зауважити, що у кириличних літописних текстах 15-16 століть переважають розповіді виключно про родину Рюриковичів. Усі інші сім'ї і роди або затушовані, або подані малозначимими, залежними від Рюриковичів.

Майже нічого не пишеться про Троянь і систему духовної влади в роських землях. Рюриковичам приписується суцільне всевладдя, хоча їхні діяння на землях Росі відбуваються на досить обмеженому просторі, у 3-4 регіонах, і переважно у ході руйнівних загарбницьких воєн.

Відчувається, що Рюриковичі не творці, а лишень користувачі та споживачі, ті хто посягає на здобутки роського народу.

Саме тому у кириличних літописах відсутній пласт інформації про історію слов'янських народів, про їх державність, про тисячолітнє духовне будівництво (мова йде про так звані часи Троянові, часи Бусові, Дулібский Союз та державу Рось).

Діяльність волхвів і старотців-рахманів на землях Роської держави літописи або упускають, або подають у негативному плані, називаючи Святих Отців підбурювачами народних повстань проти них, самозакоханих Рюриковичів.

Видворення Рюриковичів з Києва та київського уділу у середині 12 століття у текстах обійдено та не пояснено правдиво.

Тому надто важко зрозуміти чому Юрій Довгорукий, Андрій Боголюбський та інші Рюриковичі опинилися за межами Роської держави і чому вони так жорстоко мстилися Києву та місцевим росам.

А відповідь є простою – роський народ, на чолі з рахманами і Троянню, вигнав світоглядних зрадників за межі Роської держави і не дав їм можливості звити авторитарне імперське кубло візантійського типу на слов'янських землях. До того ж Юрія Довгорукого, який насмілився повернутись у Київ, кияни просто отруїли.

Разом з варягами, Рюриковичі перенесли свої авторитарні ідеї на Верхню Волгу, у середовище угро-фінських та венедських народів, поневолюючи і вбиваючи непокірних, використовуючи підступність і силу Золотої Орди.

Фото 5. Слов'янський світ і держава Рось на межі 10-11 століть н. е.



Звідси випливає висновок, що формування кириличних підробок 15-16 століть (підміни роських творів 11-13 століть) було необхідне виключно нащадкам Рюриковичів, вигнанцям з держави Рось, які осіли на Верхній Волзі.

Там, на угро-фінських та венедських землях Верхньої Волги, в умовах Золотої Орди, вони почали створювати новий центр, який міцно зрісся з ординською владою. Надалі цей центр, у кривавих сутичках з сусідами, широко розрісся і почав претендувати на верховну владу вже у самій Золотій Орді!

У 15-16 століттях ця, зміцніла в міжусобних війнах, влада Московського царства спрямувала свій погляд на давні слов'янські землі. Нащадки Рюриковичів, вонуки Олександра Невського, виявили бажання повоювати за них.

Але для здійснення агресії потрібні були політичні мотиви, які мали стимулювати різноетнічне населення царства (угро-фінів, венедів, татар, варягів, мосхів) у боротьбі за чужі їм слов’янські землі. Потрібно було показати, що ці землі повинні бути «їхніми», бо раніше, нібито, вони були рюриковицкими!

Таким обґрунтуванням могли б стати підробки, які б вихваляли вигнаних Рюриковичів і приписували їм величезну владу на давніх роських, слов'янських землях у 11-13 століттях.

Основою для фальшивок могли б послужити вкрадені Боголюбським у 12 столітті, та татарами у 13 столітті, древні роські літописи.

Так була запущена компілятивна машина монастирських підробок - текстів давньоруських літописів 15-16 століть!

Крім цього, у підробках їх автори намагались прикрасити й окремі події золотоординського часу, факти прямого співробітництва Рюриковичів з татарами, участь зрадливих князів у татарській владі, у організованому Батиєм грабунку місцевого населення.

Важливо було створити міф про державну мудрість Олександра Невського, який пішов шляхом налагодження родинних стосунків з ханської сім'єю Батия.

Фото 6. Олександр Невський гостює у названого батька Батия і зведеного брата Сартака



Компіляторщиків абсолютно не бентежило те, що підробки формувалися далеко від місць літописних подій, за межами слов'янських земель, без участі живих нащадків старотців-рахманів, письмом яке не мало поширення на слов'янських землях Росі-України.

Фальсифікатори прекрасно розуміли, що після поразки ординців на Синіх Водах у 1362 році, усі слов'яно-роські землі були остаточно очищені від прямої влади Рюриковичів та перебували у складі Волині-України (Росі). Знали вони, що тут існує алфавіт, староукраїнське письмо, яке походить від велесовиці.

Була у них інформація, що влада Волині–України (Росі) не була зацікавлена у звеличуванні збанкрутілих і вигнаних Рюриковичів - давніх підбурювачів внутрішньослов’янських воєн, руйнівників старотцовско-рахманських центрів, прислужників золотоординських ханів і носіїв владних татарських ярликів.

Розуміли вони і те, чому союз Литви і Волині-України активно воює з Золотою Ордою на її західному кордоні, і чому союзниками у 14-15 століттях були здійснені походи на улуси-князівства у яких верховодили Рюриковичі - носії грабіжницької золотоординської загрози слов'янським землям.

З найбільш відомих акцій того часу - похід на Москву (1370 р.; 1372 р.), у Смоленську землю (1375 р.; 1384 р.; 1402 р.), в Псковську землю (1405 р.).

Усе через те, що ідея можливого підкорення слов'ян вже тоді збурювала середовище золотоординських Рюриковичів. Але достатніх сил для великих загарбницьких походів на слов'янські землі у них ще не вистачало.

Успіх кривавого «збирання земель», вчинені розправи над сусідніми князівствами-улусами, стали прикладами агресивної політики централізації з боку Московської влади по візантійсько-золотоординському зразку.

Після підкорення сусідів на Вехньому Поволжі, для Москви стало вповні можливим не тільки мріяти про походи на землі слов'ян, але і реально здійснювати бажану експансію. Війни Московського царства кінця 15 століття (1487-1494 р.) і початку 16 століття (1500-1503 р.; 1512-1522 р.; 1534-1537 р.; і т. д.) у південно-західному напрямку - тому підтвердження.

Фото 7. Розгром московської армії під Оршею українсько-литовськими військами у 1514 році



Послабивши свою залежність від Золотої Орди (у результаті подій на Нижній Волзі), зберігши візантійський вплив на місцеву культуру, Рюриковичі, зробили наголос на зміцненні авторитарної золотоординської влади, вважаючи її для себе найбільш ефективною.

Набирав сили вирощений ними вірус великодержавності і рюриковичської величі.

Москва у 17 столітті все більше прагла до прямого втручання у справи козацької України. Вона здійснювала перші спроби приєднання її північних, а далі і східних, земель до Московського царства, виголошуючи гасло про «братське (рюриковицьке) возз'єднання».

Заграючи зі шляхтою та магнатами, які воювали з Українською державою, вона робила ставку на найбільш піддатливий елемент п'ятої колони в середині славянского світу – магнатів, гетьманів та їх прислужників.

Москва активно підтримувала розкол України і стимулювала всілякі масонські проекти, включаючи і створення самої Гетьманщини, яку царі вважали своїм вдалим великодержавним проектом.

У такому ділі Москві сприяли випускники єзуїтських колегіумів, зрадники православної віри та слов'янського світогляду – численні «українські» магнати, гетьмани та шляхта, які прагнули багатства та влади за будь-яку ціну ( http://vremya.eu/stati/obrazovanie-i-nauka/znuschannja-nad-stor-yu-ukra-ni-trival-s.html ).

Однак, тільки при Петрі І, який був одержимий невгамовним бажанням перетворити Московське царство на нову Римську імперію (Третій Рим), великодержавіє реально стає стрижнем політики царизму. Інтерес до компілятивних підробок у Московському царстві різко посилюється.

Фото 8. Цар Петро І зробив ставку на компілятивні літописи 15-16 століть



Розуміючи значення компілятивних літописних зведень 15-16 століть, найперше для обґрунтування агресивної експансіоністської політики, Петро І значно розширив пошук давньоруських підробок.

Дізнавшись про знаходження одного з «літописів» у Литві (у князя Радзівіла), Петро дав вказівку ретельно переписати знахідку для свого особистого користування (1716 р.).

У 1721 році, після подій пов'язаних з Карлом ХІІ і Гетьманщиною, а також після знайомства з роським минулим України (історією держави Рось), цар посилює ідеологічний тиск на слов'янські землі, приваласнюючи назву Рось.

Він зумисне перейменовує Московське царство на Російську імперію!

Трохи пізніше, у 1760 році, згаданий літопис Радзівіла було викуплено (чи знову компільовано?) царськими представниками і він потрапив у імператорську бібліотеку разом з іншими літописними зведеннями.

Зусиллями нащадків Петра І пошук інших «літописних» списків розгортається на місцях їх компілювання – у монастирях північної частини імперії.

Про знайдені там «джерела» стає відомо лише під кінць 18 століття, коли нащадок знатного татарського роду Кара-Мурзи, історик Карамзін, член масонської ложі «Золотого вінця» та історіограф царя Олександра І, отримав царське завдання написати «Історію держави Російської» (була видана 1818 р.).

Фото 9. Аркуші Іпатіївського літопису



Для своєї «Історії» Карамзін «знаходить» один з компілятів у 1809 році у імператорській бібліотеці Академії Наук. За відомостями бібліотеки список був привезений з Іпатіївського монастиря під Костромою.

Інший «твір», ймовірно дублікат Іпатіївського літопису, Карамзін знаходить того ж року у бібліотеці купця Хлєбнікова. Список відрізняється від «Іпатіївського», хоча обидва вони складаються з відомих нам трьох літописів.

У 1811 році в імператорську бібліотеку було передано ще один компілятивний список, так званий «Лаврентієвский» або «Пушкінський». Він був куплений графом Мусіним-Пушкіним у якогось приватного колекціонера у 1792 році. Вважається, що цей список прибув з монастиря у місті Володимир на Клязьмі.

Видання «Історії держави Російської» Карамзіна - це початок процесу «наукової» канонізації літописних підробок.

Зусиллями усіляких комісій імперської Академії Наук (археографічних і т.п.) давньоруські літописи зараховуються до «достовірних» і «надійних» історичних джерел!

«Літописи» стають канонічним матеріалом для обґрунтування подальших територіальних претензій імперії на слов'янські землі України, Білорусії та Польщі.

Домінування компілятивних літописів посилюється у радянські часи. Підробки стають «базовими» документами для усіх істориків у Радянському Союзі та за його межами ( http://sviatoiar.uamodna.com/articles/sakraljnyy-napys-velesovyceyu/ ).

Фальшивки лягають у основу досліджень давньої історії слов'янства і України навіть у емігрантському середовищі, у колі тих, хто вважав імперську політику Російської імперії та СРСР, неприпустимою та нелюдською.

Фото 10. «Історія держави Російської» М. Карамзіна – книга, що канонізувала давньоруські літописні підробки 15-16 століть



Але нові часи вимагають нового розуміння – чи дійсно давньоруські літописи є правдивими історичними документами?

Та й де поділися давні оригінальні роські літописи?
Ті, якими користувалися фальсифікатори?
Де справжні літописні тексти 11-13 століть?!

Можна лишень припускати, що найімовірніше, вони були знищені по завершенню роботи над підробками. Так як існувала небезпека викриття кириличних підробок. Бо майже усю свою історію імперська влада шукала і нищила усе те що їй заважало! ( http://maidan.org.ua/2015/07/hronika-nyschennya-ukrajinskoji-movy/ )

Це підтверджується величезною кількістю прикладів спалення документів, які вчиняла Російська імперія на землях України у 18-19 століттях, ліквідуючи у такий спосіб усе їй незрозуміле та написане слов'янською велесовицею або староукраїнським письмом ( http://sviatoiar.uamodna.com/articles/sakraljnyy-napys-velesovyceyu/ ).

Це було актом свідомого нищення історії слов'ян-росів та їх потомків - українців!

Є й інші непрямі докази, які засвідчують, що давньоруські кириличні літописи – фальсифікати.

Нам нічого не відомо, про проходження кириличними літописами сучасної незалежної (електронної та хімічної) експертизи, в найкращих лабораторіях світу, у провідних іноземних криміналістів. Чи не тому, що підробки можуть виявитися творіннями значно пізнішими, можливо 17-19 століть?

Які ж висновки можна зробити зі сказаного?

Аналізуючи вищевикладене можна констатувати наступне:

1. Жодних оригіналів давньоруських літописів 11-13 століть нині не існує!

2. Давньоруські літописи (списки), що знайдені в імператорській бібліотеці та в приватних колекціях Москви у 18-19 ст. н. е., є компілятивними московськими підробками, ймовірно, 15-16 століть, часів Золотої Орди!

3. Кириличні компілятивні літописи («Повість врем'яних літ», «Літопис Київський», «Літопис Галицько-Волинський») – завідомо є творами замовними, укладеними за наполяганням потомків Рюриковичів, московських князів та царів!

4. Своїм ідеологічним вістрям давньоруські літописи спрямовані проти правдивої слов'янської історії, давньої Роської державності, яка надалі відродилася у козацькій Волині-Україні. Вони сформовані з метою подальшої узурпації усієї слов'янської спадщини царською, а надалі імперською владою.

Наслідки цього ми відчуваємо і нині, коли рюриковицько-московська ідея отримала іншу назву - русский мир!

Фото 11. Мініатюра у Радзивілівському літописі з зображенням хреста типового для 16-18 століть



Тому, варто добре замислитися над тим, а що ми маємо за головне джерело у слов'янській історії?

І чи може влаштовувати нас те, що для вивчення історії слов'янських предків користуємося відвертими московськими підробками часів Золотої Орди?

Та й чому ми досі не почали шукати правдивих джерел на землях давньої Роської держави? Що заважає?

Питання, швидше, риторичне.
Як і відповідь.

Потрібно хотіти шукати правду!


* * *
За матеріалами з інтернету
http://sviatoiar.uamodna.com/articles/davnjorusjki-litopysy-indash-faljshyvky-15-16-stolitj/

Слов'янська археологія та таємниці великої духовної спільноти

Таємниці слов'янського минулого турбують не тільки наших сучасників. Вони були предметом значних наукових суперечок протягом усього 20 століття. У дослідженнях брали участь учені всіх країн слов'янського і не слов'янського світу, сперечаючись стосовно слов'янської історичної спадщини і критикуючи опонентів.

Фото 1. Слов'янські знахідки на місці літописного Червеня



Вчені у такий спосіб змагалися у результатах пошуків, у їх оцінках, найперше стосовно належності археологічних культур власне до слов'янських чи не слов'янських народів.
І хоча оцінки таких пошуків часто не збігалися, проте у них було одне раціональне зерно, те, яке в науці вважається беззаперечним.

Фото 2. Прабатьківщина слов'ян у 3-2 ст. до н.е. і раннє слов'янство початку 1 тис.н.е. (за даними науки)



У своїх висновках дослідники усіх країн світу незмінно вказували на базові терени давнього слов'янства, центральну їх частину, постійно вказуючи на те місце, яке було для слов'ян найбільш святим і важливим.

Фото 3. Прабатьківщина слов'ян очима європейців



Якщо накласти карти археологічних культур, слов'янських поховань, карти історичної гідрології, історичної топоніміки (з кінця 1 тис. до н.е. до кінця 1 тис.н.е.), то вповні очевидними стають контури такого історичного центру, який базується у Волино-Карпатському регіоні.

Фото 4. Ранньослов'янські археологічні культури кінця 1 ст. до н.е. (з книги Кобичева В. П.)



У цьому регіоні, який тягнеться від Прип'яті до Карпат, від Вісли до Дніпра, на протязі 1 тис. до н.е. - 1 тис.н.е., ніколи не зникали ознаки слов'янства, не пропадав живий послідовний зв'язок культур праслов'янських та давньослов'янських, які єднають історію слов'ян з нашими часами.
Тут, власне, і зародилася спільність, названа слов'янством, яка з'явилась перед світом зі своєю особливою культурою, людинолюбним баченням Всесвіту.

Фото 5. Прабатьківщина слов'ян по Б. Рибакову (кінець 1 тис. до н.е. - початок 1 тис.н.е.)



Вивченням давньослов'янської історії, зародженням слов'янства у Європі, питаннями археологічного та історичного трактування процесу слов'янотворення займалася ціла низка відомих істориків, археологів, мовознавців, етнографів, філософів з різних країн Європи, серед яких: Рибаков, Сєдов, Кобичев, Артамонов, Шахматов, Петров, Шафарик, Нідерле, Фасмер, Топоров, Трубачов, Трєтьяков, Даниленко, Русанова, Баран, Лер-Славінський, Косташевський, Ловмянський, Вернер, Годловський, Щукін, Філін, Козак, Терпиловський, Брайчевський, Винокур, Сміленко, Живка, Щиманскі, Хенсі, Ляпушкін, Попович, Сухобоков, Фьодоров і багато інших.

Фото 6. Ранні слов'яни за Л. Нідерле (з книги під редакцією Рибакова Б.)



Карти, укладені багатьма з цих учених, чітко говорять про одне - Волино-Карпатський регіон відігравав первинну роль у зародженні європейського слов'янства. Він став центром організації і розвитку слов'янства.
Проте, каменем спотикання для більшості дослідників було, і залишається, питання ідентифікації тієї сили, яка розвивала процес слов'янотворення, яка давала йому внутрішні сили і світоглядне спрямування.

Фото 7. Ранні слов'яни за Сєдовим (з книги під редакцією Б. Рибакова)



Відсутність розуміння природи такої сили і надалі підштовхує наукові кола до доволі спрощеного бачення процесу слов'янотворення.
Пояснення зводяться до буденних рівнів оцінки процесів слов'янотворення, які нібито визначаються примітивною матеріальною зацікавленістю ранніх слов'ян накопиченням та бажанням влади, поверховим трактуванням процесу розширення слов'янського ареалу, як системи послідовних загарбницьких воєн.
Але чи так це було? І хто такі, власне, ці загадкові ранні слов'яни?

Фото 8. Раннє слов’янство по Седову (3-4 ст.н.е.)



З моменту ідентифікації наукою праслов'янських культур Європи 3-1 ст. до н.е., ареал слов'янського розселення на картах багатьох вчених постійно збільшується, аж до історично знакових 7-8 ст.н.е., коли цей, ще єдиний і неподільний ареал, максимально зростає у розмірах.
Дивним, лишень, є те, що деякі слов'янські осередки виникають на далеких, відірваних від головного ядра територіях - на Балканах, на острові Рюген-Руян, на Волхові, до того ж, значно раніше, ніж туди проникає загальна хвиля «розселення» слов'ян.
Але чому так? І як таке могло відбуватися взагалі?

Фото 9. Слов'янські археологічні культури 3-4 ст.н.е. за даними науки



Дивним фактом є і те, що хід слов'янізації на величезних просторах йде досить мирно. Майже відсутні сліди затяжних воєн та ознаки нищення місцевого населення.
Венеди, фракійці, балти, народи між Віслою та Одером, досить швидко (через 100-200 років), під впливом якихось дивних факторів, стають слов'янами.
Все вказує на те, що слов'янізація - це не результат масового переселення народів, не наслідок загарбницьких воєн, а щось інше. Але що?

Фото 10. Слов'яни по Йордану (готський історик 6 ст.н.е.)



Відповідь може бути дуже простою, якщо взяти до уваги, що процес слов'янізації (слов'янотворення) міг бути послідовним поширенням Європою нових життєвих цінностей, рухом нового способу життя, перебудовою місцевих громад на слов'янський лад.
Мова йде про світоглядні трансформації, залучення місцевого населення до іншого світорозуміння у наслідок впливу зовнішнього (давньослов'янського) фактору!
Але чому місцеві народи захотіли стати слов'янами, до того ж добровільно, без насильства і воєн? Що спонукало їх до цього?

Фото 11. Слов'янські культури і розселення слов'ян (Рибаков, Нідерле, Фасмер, Баран)



Пояснення дає «Велесова книга» - давньослов'янський літопис-волховник 9 ст.н.е.
Вона показує, що для кожного слов'янина найважливішим була споконвічна земна віра, світогляд земних Першопредків, які організували на Землі світле життя за вселенським законом.
Цей закон, переданий людству найдавнішими Праотцями, давні слов'яни дбайливо зберігали і несли з покоління в покоління.
І так десятками тисячоліть!!!
Високі знання дозволяли слов'янським духовним Отцям мати постійний контакт з Творцем Всесвіту, зі Світлим Ірієм (керуючою силою у Всесвіті), а слов'янам жити світлим життям, без агресії і воєн, рабства і приниження, жадібності і користолюбства, хвороб і недугів.

Фото 12. Слов'янські культури в 300 - 660 рр. н.е. (зі збірника карт про світові культури)



Найдавніші Праотці людства говорили - світла людина повинна вірити в Творця-Сварога, у Світлий Ірій, у світлі сили, серед яких є душі найдавніших земних предків.
Вона повинна жити у Праві, відати Праву, славити Праву (тобто бути православною).
При цьому, людина світла душею (слов'янин) є такою, яка шанує праотця Славу (Славяня, Слав-Яня), яка піклується про своє просвітління, яка займається поширенням знань законів Прави, Яви, Нави (духовного, явного і після явного світів), яка шанує земних духовних предків.

Фото 13. Слов'яни в 5-7 ст.н.е. за даними російської науки. Археологія



Слов'янин повинен протистояти усьому темному, окультному, жорстокому, одінському і магічному, пов'язаному з насильством над світлим і праведним (яке відповідає закону Прави).
Він повинен розрізняти світле і темне, навіть якщо темне ховається за білими покривалами (як магія, одинство, яхветизм, псевдослов’янство).
Він повинен бути вільним від темного.
Це дає відповідь на те, чому давні слов'яни ніколи не намагалися будувати держав (союзів) на основі рабства і жорстокості. Чому вони не спокушалися несправедливим соціальним вивищенням, безглуздим матеріальним накопиченням, жадібністю і гордиливістю.
Пріоритети слов'янських предків у матеріальному світі (у яві) - це скромність в усьому, розумна самодостатність, повага до світлих душею, увага до власного духовного зростання, потяг до захисту усього живого, відмова від матеріально надмірного, дотримання законів Творця-Сварога.

Фото 14.Слов'янська археологія 5-8 ст.н.е. (по Сєдову)



До того ж, слов'янину, як людині, була важлива духовна перспектива, яка у Всесвіті визначається законами Прави, Яви, Нави.
Саме закон Прави давав можливість неодноразового втілення світлої людської душі у явному світі .
Це необхідна для світлих душ реінкарнація (реанкернація, послідовне відродження у яві, пакибуття) – дорога до вселенської вічності душі.
Така дорога вимагала від тих, хто хотів нею йти, духовного зростання, розуміння суті слов'янства, досягнення високих ірійних рівнів, постійного самовдосконалення, піклування про духовну освіту дітей та онуків, які мають нести її наступним поколінням.

Фото 15. Слов'янські культури в 7 ст.н.е. (за матеріалами Ніколаєва В. В.)



Саме тому слов'яни нікого і ніколи не завойовували, нікого не поневолювали, нахабно не переселяли, як і не прагнули винищувати паростків світлого.
Вони вчили законам Творця, захищаючи одночасно світогляд земних першопредків – Першоотців-аріїв та їх оточення.
Вони розповсюджували світлий світогляд заради духовного братства, направляючи до сусідів особливі групи духівників, знавців Прави, Яви, Нави, тих, хто був готовий нести знання світобудови, вчити контакту з Творцем і вищими світлими силами.
Вони шукали спільну з сусідніми народами мову – мову законів Прави, Нави, Яви, законів Творця-Сварога, мову духовного взаєморозуміння, мову земних Першопредків.
Слов'яни ділилися вищими духовними знаннями з усіма світлими народами, навіть якщо ті, тимчасово (під впливом окультизму та магії), втрачали зв'язок з Правою і Творцем-Сварогом.
Просвітлення допомагало сусідам перемагати вплив темних сил і ставати на шлях духовного очищення, зростання, шлях духовної вічності.

Фото 16. Слов'янські пам'ятки археології 5-7 ст.н.е.



Духовна праця слов'янських посланців, Старотців-Рахманів та волхвів, поступово змінювала розуміння світобудови у багатьох народів Європи.
Надалі, таке знання ставало рідним і близьким слов'янському оточенню, особливо тим, хто йшов шляхом просвітлення.
Духовні Отці слов'янства вкладали у свою діяльність душу, любов і вміння спілкуватися зі світлими силами.
Вони навертали до себе цілительством, лікуванням недугів, знаннями духовної гігієни, умінням ліквідувати підступні впливи окультизму і чорної магії.
Люди вірили духовним Отцям і йшли за ними. Вони бажали більше знати про свої витоки і бути ближчими до знань Першоотців людства, до розуміння вселенської ролі людини. Вони хотіли заслужити посвячення у слов'яни.

Фото 17. Слов'янські пам'ятки археології 7-8 ст.н.е.



Діяльність слов'янських духівників у той час носила регулярний характер і базувалася на системі духовних центрів, які вони створювали у різних регіонах Європи.
Каркасом усієї системи стала створена в 3-8 ст.н.е. система духовних центрів: рахманських і волхвівських осередків.
Головним центром у цій системі була скромна Пересопниця на Волині, яка діяла разом з духовною столицею слов'ян - Соуренжом (Суренжем).
Навколо Пересопниці та інших центрів Європи у 5-8 століттях н.е. виникло близько трьох сотень волхвівських осередків!
Поселенці у таких осередках власне і були тими загадковими духівниками (росами) про яких йшла мова раніше. Саме вони невеликими групами з'являлись у середовищі венедів, балтів, фракійців та інших народів, створюючи умови для процесу просвітництва і слов'янотворення.
Побудована ними система духовних установ і була тією загадковою силою, яка сколихнула Європу у 5-8 ст.н.е. швидким зростанням слов'янського ареалу.

Фото 18. Утворення рахманських центрів у Європі та напрямки їх діяльності у 3-11 ст.н.е. (карта ДЦ "Рівне-Суренж")



Вище представлено низку карт, які подані у працях відомих радянських вчених (Рибакова, Сєдова та інших), а також у чисельних роботах науковців інших країн світу.
Крім того, для зручності читання, на цих картах кольором виділено простір слов'янського ареалу, чи зон слов'янського впливу (блакитним, жовтим або синім кольором).
Червоним овалом показана центральна частина Волино-Карпатського регіону, власне святі місця, де концентрація духівників (росів) була найвищою (Роксолань, Росколань).

Фото 19. Ареал духовного впливу рахманів та волхвів у 3-9 ст.н.е. (жовтий колір) і зовнішня протидія слов'янському світу у 7-9 ст.н.е. (коричневі стрілки)



Останні дві карти (середина-кінець 1 тис.н.е.) відображають часи, коли слов'янство досягло своїх максимальних меж, але ще не почало ділитись на частини (князівства та країни) під пресом ідеологічних ударів адептів окультизму і магії, ворогів законів Творця.
Повернення частини європейських народів у стан непросвітленості стало можливим внаслідок активної боротьби зовнішніх та внутрішніх сил, спочатку на кордонах слов'янського світу, а далі і у його середині, проти центрів Рахмано-волхвівської системи.
Такі акції виходили від ворожих слов'янству ідеологічних сил, повсякчас налаштованих вороже до слов'янського світогляду: Візантії, Хазарії, франко-германців, вікінгів, яхів-ягів, варягів та інших, особливо у період 8-13 століть н.е.

Висновки, які можна зробити з представленого матеріалу, наступні:
1. Слов'янотворення - це процес духовного просвітлення, навчання, пізнання світлих законів Прави, Яви, Нави, світлих обрядів, давніми європейськими народами, які втратили це знання у наслідок агресивого проникнення у Європу 3-1 тис. до н. е. адептів чорної магії, носіїв єгипетського і одінського, а далі, у 1 тис. н.е., і яхівського окультизму.
2. Просвітлення носило мирний характер і здійснювалося носіями знань Прави, Старотцями-Рахманами, волхвами, священиками і духівниками (росами) у вигляді постійного навчання народів знанням вселенського закону, методам цілительства, духовної допомоги, світлим духовним обрядам, вшануванню Світлого Ірію та його ієрархії.
3. Проведенням процесу європейського просвітництва займалася рахмано-волхвівська система духовних центрів та осередків, яка володіла розгалуженою структурою та власною системою підготовки духовних кадрів.

Фото 20. Старотець-Рахман слов’янського минулого



Нині ми занадто мало знаємо про Великих слов'янських предків, які своїми зусиллями творили найбільшу духовну спільність Європи, яка звалась слов'янською.
Як наслідок, поняття слов'янин сьогодні втратило свій первісний духовний зміст і перестало відображати стан світлої людини, яка пройшла шлях просвітлення і посвяти, яка знає закони Прави, Яви, Нави, рішуче відкидає окультність і магію, та бореться за світлість своєї душі, прагнучи служити Творцю-Сварогу і Світлому Ірію ( http://horber.livejournal.com/#entry_563 ).

Виходячи з цього, через руйнування рахмано-волхвівської системи, нині слов'янства, як духовної спільноти влаштованої на законі Прави, понад триста років вже не існує.
Втратила силу і система духовного просвітлення, яку намагались берегти слов'янські народи ( http://horber.livejournal.com/#entry_870 ).

То, чи потрібне нам сьогодні осягнення духовної величі слов'янських предків? Чи готові ми прийняти естафету заповітів Предків?

Відповідь залишається за нами!

* * *

Святояр
(по матеріалам з інтернету) переклад з - http://sviatoiar.livejournal.com/#entry_1251 )
.